Цю сторінку схвалено
Що хилить волю як та буря лози,
На сей торг ганьби випхнула тебе?
Постій! Постій! Я вмію се відчути,
Моя любов не згасла ще, горить,
Зуміє райський ключ зо дна добути,
Зуміє рай запертий отворить.
Не чує! Щезла з ним у пітьмі ночи,
Лиш вид єі прошиб мене як ніж.
О, щоб були моі осліпли очи,
Було б в душі яснійш і спокійнійш!
Відень 6 нояб. 1892.
Епілог.
Розвійте ся з вітром, листочки зівялі,
Розвійтесь мов тихе зітханє!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Замерлеє в серці коханє.
В зівялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнає, який я чутя скарб богатий
В ті вірші нескладні вкладаю?
Ті скарби найкрасші душі молодоі
Розтративши марно, без тями,
Жебрак одинокий на зустріч недолі
Піду я сумними стежками.
