Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/109

А я стояв мов стовп. Юрба юрбою
Мене тручала, штовхала раз в раз,
Та я не чув ні холоду ні болю,
Мов огник свідомости в мні погас.

„Вона!“ Із уст одно те слово присло,
Та в нім була магічна міць страшна;
Мов камінь млиновий за шию тисло
Мене одно се словечко: „Вона!“

Вона, ся гарна квітка „сон царівни“,
Котроі розцвітом втішав ся я,
Котроі запах був такий чарівний,
Що й доси пяна ним душа моя.

Вона, котрій я все бажав віддати,
Весь скарб душі, всі думи, всі чутя,
Котроі слід я рад був цілувати,
В котрій вбачав красу і ціль бутя.

Та, що мене одніським словом своім
Могла героєм, генієм зробить,
Обдарувать надією й спокоєм,
Заставить все найвисшеє любить —

Та, що в руці від раю ключ держала,
Вона єго закинула в багно,
І чарівно́го слова не сказала…
Чи хоч в душі гризе єі воно?

Не словом — рухом, поглядом холодним
Мене зіпхнула в темний рів без дна.
Лечу… тону… Та там, в низу, в безодни
Хто се пропащий, стоптаний? Вона!

Стій, привиде! Скажи, яка неволя
Тебе зіпхнула з радісних вершин?
Хто смів красу й пишно́ту сего поля
Втоптать в болото і з яких причин?

Чи голод, холод і сирітства сльози,
Чи та жага́, що серце рве й скребе,