XX. Привид.
Холодна ніч. Спокійно, важко, звільна
На місто сніг вохкий паде й паде,
З густоі тьми журба якась могильна
Вихилює лице своє бліде.
Лямпи горять. Колеса світляніі
Довкола них стіснились, меркотить
Кровавий блиск. Неначі сонні мріі
Фіакри мигають і гинуть в мить.
На тротоарах ще прохожих сила:
Ціліндри, шуби, модні боа дам
І драні лахи — ріжнобарвна хвиля
Пливе, гуде, спираєсь тут і там.
І я в юрбі сумний і одинокий
Пливу безвладно, щоб від власних дум
Втекти, та невідступний і глибокий
У серці все несесь зо мною сум.
І наче той, що то́не і в знесилі
Шукає гильки, корня, стебелця,
Так я між лиць тих в пестрій людській хвилі
Шукаю щиро-дружнього лиця.
І враз я здеревів і стрепенув ся,
Щось горло стисло, в груди сперло дух,
Втікать бажав, та не поворухнув ся,
Мов оглушив мене важкий обух.
То не обух! То йшла передомною
Висока постать, пряма і струнка,
Оглянулась, хитнула головою,
Моргнула на прохожого панка.
Оглянулась ще раз. Великі очи,
Глибокі, темні, мов та чорна ніч,
Зустрілись з моіми й в бездонній ночи
Пропали. Двоє йіх спішило пріч.
