Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/107

Цю сторінку схвалено
XVIII.
 

Ти плачеш. Сліз гірких потоки
На твойому лиці блідому
Лишають слід свій — не глибокий,
Та замітний вже оку мому.

Ти плачеш. Ти, що відіпхнула
Любов мою, мов сиротину,
Тепер надармо просиш, ловиш
Любови хоч би крапелину.

Твоєю дивною красою
Надармо всіх маниш ти к собі:
Се труп убитої любови
Не допуска любови к тобі.

І марно линуть, марно гинуть
Літа найкрасші молодіі:
Ти памятник живий, небого,
На гробі власноі надіі.

 


XIX.
 

Я не жалуюсь на тебе, доле!
Добре ти вела мене, мов мати.
Таж сли хліб роди́ти має поле,
Мусить плуг квітки з корінєм рвати.

Важко плуг скрипить у чорній скибі
І квітки зітхають у сконаню —
Серце рвесь, уста німі, мов риби,
І душа вглубляєсь в люту рану.

А ти йдеш з сівнею й тихо сієш
В чорні скиби і незрослі рани
Но́ве сімя і нові надіі
І вітхнеш в них дух житя румяний.