Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/105

XV.

 

Нераз у сні являє ся міні
О люба, образ твій, такий чудовий,
Яким яснів в моло́дощів весні,
В найкращі хвилі юноі любови.

Він надомною хилить ся, страшні
Полошить мари… З трепетом, без мови
Я в тіі очи знов гляджу сумні,
Що жар колись ятрили в мойій крови.

І на моє бурливе серце руку
Кладе той привид, зимну як змия,
І в серці втишує всі думи й муку.

На привид тихо, не змигнувши, я
Гляджу. Він хилить ся й без слів, без звуку
Моргає: Цить, засни! Я смерть твоя!

 

---

XVI.

 

Так сталось! В труні металевій нині
Ота рука поганая спочила,
Що ген-то, в добрій чи лихій годині
Нас розлучила.

Я бачив, як єі зашрібували,
Вложили в склеп і привалили камінь,
Цементом заліпили й прикопали —
Значить, і амінь.

А ти стояла з близька у жалобі,
Заплакана, хоч сльози ті лиш з ока
Текли, чутя ж не зрушило з-глибока
Те, що в тім гробі.

Ще душно, я-ж стояв увесь холодний
Близь тебе й німо на сей гріб дивив ся.
Мов хмара з вітром, так в уяві бив ся
Засуд народний.