Ти той найкрасший спів, що в час вітхненя снить ся
Та ще ніколи слів для себе не найшов;
Ти подвиг славний той, що я-б на него йшов,
Слиб віра в мні була й могучая десниця.
Як згублену любов, несповнене бажанє,
Невиспіваний спів, надсильнеє стражданє,
Як все найвисшеє, чим душу я кормлю,
Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,
Як смерть, що убива й від мук ослобоняє,
Оттак, красавице, і я тебе люблю.
Твоі очи мов те море
Супокійне, світляне:
Серця мого давнє горе
Мов пилинка в них тоне́.
Твоі очи, як криниця
Чиста на перловім дні,
А надія мов зірниця,
З них проблискує міні.
Як ти могла сказати се так рівно,
Спокійно, твердо? як не задрожав
Твій голос в горлі, серце в твойій груди
Битєм трівожним не зглушило ті
Слова страшні: „Не надій ся нічого!“
Не надій ся нічого! Чи ти знаєш,
Що ті слова — найтяжшая провина,
Убійство серця, духа і думок,
Живих і ненароджених? Чи в тебе
При тих словах не ворухнулась совість?
