Аж раптом почув я несамовитий зойк:
— Марусю! Кохана! Що вони тобі зробили?!
Шаблюка блиснула в руці Васильковій, і один з черкесів, що був біля стіни, повалився…
Василько знову замахнувся, але я спинив…
— Чекай, хлопче, одного треба живого взяти!. Хлопці, розброїти й звязати черкеса!.
Тепер я помітив біля стіни ґрупу з трьох жінок блідих і тремтючих. Одна старша, дві — дівчині.
Василько вже був біля них, заспокоював і розпитував…
— Пане сотнику, це моя наречена, Маруся Плужниківна, а це її мама…
За хвилю настав спокій, я познайомився й пояснив мету свого приїзду…
Жінки прийшли до себе, дякували нам за визволення, розповідали подробиці ворожого наскоку.
Старого Плужника не було вдома: поїхав до містечка, а вони самі не могли дати ради з напасниками…
Але мені не можна було гаяти часу… Раз уже появилися ворожі розїзди, значить і більші сили було недалеко…
Закупивши, що треба було, ми повернулися до міста. Наперед я вислав двох козаків, щоб поспішали до команданта полку, а самі ми поволі їхали, ділячись вражіннями. Василько випросився в мене залишитися на хуторі до вечора.
Полонений черкес був з нами…
— І то вам не сором нападати на жінки?.. Адже ж ви — військо? Не банда?..
— Гаспадин капітан, она укерінес… А ми біл укерінес… Она стрєлял із винтовка… молода стрєлял…
