То була пора великих змагань і тяжкої боротьби.
З півночі насідали на Україну червоні москалі, а з півдня її степи заливали білі денікинські орди…
Стиснена з усіх боків українська армія знемагалася, але високо тримала свій прапор незалежної України й відходила на захід, поливаючи кожну пядь рідних степів своєю кровю…
Від команданта полку я одержав наказа: взяти кілька кінних козаків і поїхати на хутір Плужниківку, що був на 5—6 верст від містечка В. З одного боку я мусів зробити розвідку ворога, а з другого — закупити на хуторі фуражу: сіна, вівса…
— Хлопці, хто зі мною?.. На Плужниківку!..
— Я!.. Я!.. Я!..
— Досить уже. Вистачить десятьох…
— Пане сотнику, дозвольте мені поїхати. Я… я мушу поїхати туди…
Молодий однорічник, Василько Сухин, якого в нашій сотні називали „спасівське яблучко”, тримаючи руку при кашкеті, ніяково усміхався, а його щоки заливав румянець…
— А чому ж то мусите?..
Козаки пересміхувалися.
— Пане сотнику, в нього там… дівчина є…
— А! Ну, це поважна причина… Добре… їдьте.
