А я… я ще більше закохався…
Мука!. Щодня бачити милі ручки, устонька, очі. Не сміти поцілувати їх, доторкнутися, навіть глянути на них так, як вимагало того моє серце!..
Та навіщо писати про це? Щасливі коханці цього не зрозуміють, а нещасливі й самі знають…
Мені було тяжко…
Леся бачила це, але ради не давала. Праці вимагала від мене подвійно й сама з якимось газардом віддавалася їй. Я й сам пробував працею заглушити свій біль, але це мені не вдавалося.
Одного разу, це було в серпні, ми самокатами поїхали до свого горбка. Самокати залишили в кущах при дорозі, а сами забралися на своє улюблене місце й приступили до читання „Затопленого Дзвону”.
Було над вечір. Сонце котилося до своєї відпочивальні; його проміні вже не пекли — лише червонили верхи кучерявих берез та мураву на галявинах повище. Пташки поволі замовкали, зате яснішим ставало сокотання коників та інших комахів. Десь бив деркач. З села доносилася якась пісня — певне, почалися сходитися хлопці та дівчата, бо була неділя.
Ясний пахучий воздух на горбку був ніби насичений пристрастю. Літо відходило. Його краса на довгий, довгий час покидала наші краї — і це особливо відчувалося… Хотілося вщерть наситити себе цим теплом, ароматом, цим ядерним повітрям… Хотілося на цілу осінь і зиму набратися чарівних вражінь.
Читання йшло мляво.
Не знаю, про що мріяла Леся, а в мене уперто стояла одна думка: літо йде, тепло йде,
