Проминув невеличкий час, поки виставили сторожу, знову розмістилися по хатах. Перша чота вже збиралася до шкільного будинку. Вечеря ще стояла на столі.
Раптом, мов божевільний, увірвався до кімнати Василько:
— Пане сотнику! Отаман! Вона! Тут! Я не можу!.
— Хто: вона? Де отаман?
— Пане сотнику, отаман я… Маруся Орлівна — командант загону повстанців під назвою „Чорна хмара” — почув у дверях дзвінкий голос.
Я поздоровкався й глянув.
Блискучі очі. Де я їх бачив? Чоботи, чумерка, шабля при боці, коротко острижене волосся, шапка. Струнка, бадьора постать.
Але очі… очі.
— А що, пане сотнику, тепер, здається, я вам у пригоді стала? А памятаєте Плужниківку й черкесів?
Ах, вона: Маруся Плужниківна!. „Она укерінес! Она з винтовки стрєлял!.”
— Це ви?. Як же сталося? Як ви опинилися тут? Сідайте — будемо кутю їсти.
За чверть години знову настав спокій, вечеряли, ділилися вражіннями, а козаки знову співали колядок.