Одного разу, повертаючись в полудне з купелі (купалися в невеликому ставку за селом), Роман зустрів молоду жінку в одязі сестри-жалібниці. Виходила з Тусир у напрямі на сусіднє село Іванівку.
Наблизившися, Роман ще здалека побачив, як вона усміхалася й прискорила кроку назустріч йому.
— Щось знайоме… Де я її бачив? — думав Роман.
А вона вже й руку простягала на привітання.
— Аж ось де здибала вас, пане сотнику! — радісно говорила: — Добридень!..
— Ах!.. Сестро Тамаро!.. Ви?
— Ну, певно: я!.. Своєю власною особою!..
— Добридень… добридень… Як же ви опинилися тут?..
— Дуже просто: по евакуації Н.-У. вступила до санітарної летючки якраз вашої дивізії… Стоїмо ось в Іванівці…
— Дуже радий вас бачити…
— Та-ак?! — вона усміхалася, в очах світилися вогники. — І я рада вас бачити… та ще таким… Ви… ви так… гарно виглядаєте?
Усміхнувся. Комплімент гарної жінки мимовільно пестив мужеське самолюбство.
— От… так… трошки поздоровішав…
— А я оце ходила до вашого села: до одної хворої жінки, — додала по надумі. — А знаєте що? Ідім до нас… до летючки… на обід… Не бійтеся: тепер не будемо вже частувати вас… пенцаком!..
Засміялася.
— Дякую за запросини, сестро Тамаро… Але я тепер не можу: пополудні маю інспекцію…
— Ну, то приходіть увечорі… на чайок… Добре?
