Сторінка:Зубенко Іван. Галина (1934).djvu/68

Цю сторінку схвалено

Одного разу, повертаючись в полудне з купелі (купалися в невеликому ставку за селом), Роман зустрів молоду жінку в одязі сестри-жалібниці. Виходила з Тусир у напрямі на сусіднє село Іванівку.

Наблизившися, Роман ще здалека побачив, як вона усміхалася й прискорила кроку назустріч йому.

— Щось знайоме… Де я її бачив? — думав Роман.

А вона вже й руку простягала на привітання.

— Аж ось де здибала вас, пане сотнику! — радісно говорила: — Добридень!..

— Ах!.. Сестро Тамаро!.. Ви?

— Ну, певно: я!.. Своєю власною особою!..

— Добридень… добридень… Як же ви опинилися тут?..

— Дуже просто: по евакуації Н.-У. вступила до санітарної летючки якраз вашої дивізії… Стоїмо ось в Іванівці…

— Дуже радий вас бачити…

— Та-ак?! — вона усміхалася, в очах світилися вогники. — І я рада вас бачити… та ще таким… Ви… ви так… гарно виглядаєте?

Усміхнувся. Комплімент гарної жінки мимовільно пестив мужеське самолюбство.

— От… так… трошки поздоровішав…

— А я оце ходила до вашого села: до одної хворої жінки, — додала по надумі. — А знаєте що? Ідім до нас… до летючки… на обід… Не бійтеся: тепер не будемо вже частувати вас… пенцаком!..

Засміялася.

— Дякую за запросини, сестро Тамаро… Але я тепер не можу: пополудні маю інспекцію…

— Ну, то приходіть увечорі… на чайок… Добре?