— Доношу, що з сотні здезертувало 50 козаків…
— Як? Половина складу?!
— Так… усе наше „поповнення”, мобілізовані подоляки…
— Ну, що ж: полова відлетіла, залишиться чисте зерно…
— Коли та „полова” забрала все своє умундурування… а головне — рушниці й набої…
— Щурі!.. Гадають, що корабель потопає?! Він щойно тепер вийде в відкрите море!.. Стягни, Володку, чети… Зайві кулемети дай у запас, до обозу…
|
|
Роман не помилився: Українська Армія перегрупувалася, зайняла вихідне положення — і незабаром усі дивізії облетіло давно очікуване, чарівне слово:
— Вперед!..
3-тю „Незломну” дивізію вище командування армії призначило на перший удар, на прорив ворожого фронту. А щоб дивізія була свіжа, бадьора, її тепер відвели дещо назад, далі від фронту, на відпочинок.
Роман і Ковдерський з усієї сили користали і з відпочинку, і з гарних літніх соняшних днів: купалися, вигрівалися на сонці, висиплялися після стількох безсонних напружених ночей.
І від купелів, і від сонця, і від сну, і від стиглих яблук та грушок, що їх до-схочу тепер їли — приходили до погідного настрою, до душевної рівноваги. Нерви заспокоювалися, появлялася охота до життя.
Сотня стояла в селі Тусирах.
