До Сумних прийшли вже й панство Остріжки. Всі гості були в зборі, бракувало тільки поручника Ковдерського, що так само ось-ось повинен був надійти.
Сиділи при столі й, попиваючи прегарне вино з винарень колишнього маєтку князя Трубецького „Козацьке“ біля Дніпра, весело гуторили.
Коли ось якось нервово дзеленькнув дзвінок у передсінку. Роман вийшов, а за хвилину повернувся з поручником Ковдерським, на якім слідно відбивався якийсь піднесений настрій.
— Ну, що? Вже чув? — звернувся він до Романа, не вітаючись ні з ким, — здається — вирушаємо!..
— Куди? Чого?..
— Наші приятелі, червоні москалики, знову лізуть на Київ!.. Тузько казав, що штаб уже розіслав по частинах відповідного наказа… Ах, вибачте, панство, я, здається, ще й не привітався… Моє поважання… — віддав він загальний уклін усім присутнім.
— Ну, що б там не було, а ти покищо сідай: мусиш наздогнати втрачене, — звернувся до нього Роман, підсуваючи йому келішок і наливаючи вина.
— Хай живе Українська Народня Республіка, і на погибіль її червоним ворогам! — з патосом вимовив Володко, підносячи вгору келішок.
Роман підхопив його думку:
— От тобі й маєш! І знову Москва! Ось тобі й самовизначення аж до відділення! Ось тобі революція!.. Вічна-вічна брехня!.. Ну, що ж — мабуть доведеться знову воювати…
Галя не чула цих слів, бо була в кухні, виконуючи обовязки господині.
Любецький і Ольга багатомовно переглянулися.
— Ну, і як ти почуваєш себе? — запитав
