чуть… Ні! Народ спершу треба виховати, розвинути в нім клясову свідомість, витруїти останки його рабської психіки, прищепити йому людську гідність… Зрівняти кляси, знищити традиції… От тоді й нехай вирішує свою долю. А до того часу його треба вести новим шляхом… Ось хоч би тим, що ним пішла Московщина…
Галя запротестувала:
— Ні, ні! Це — неправда! Це — страшний наклеп на наш люд! „Забитий, нерухомий, темний”!.. Вибачте, пане Іване… Він дійсно дуже погано піддавався чужому впливу й дуже погано приймав „високу” московську культуру й мову. Але це не забитість, не темність… Це — прикмети сталости нашої культури й сили національного духа… Йому прицеплювали чуже, примушували, вбивали в нього, а він пручався й творив своє… І мова, і пісня, і народнє мистецтво, і звичаї, і вдача — про що це свідчить? А незворушливість ви вбачаєте в тім, що наш народ не так хутко кинувся на ті ваші „нові шляхи”? Так це ж — природний розум, обережність… Бо й справді — що дали ваші ті „нові шляхи”? Руїну й зненависть… Та годі вже про політику, а то я ще посварюся з вами…
Галя собі пригадала колишні суперечки з Любецьким ще в свойому селі в Галичині: — Ви ось краще скажіть — надовго сюди приїхали?
Вона аж розчервонілася від запалу, а він… він не зводив з неї очей, в яких загорялись хижацькі вогники.
— Побачу, як підуть справи…
— Які справи? Це не таємниця?
— Ріжні… Громадські і…
Голос його урвався. Тихо додав:
— …і особисті… Шукаю щастя…
— Це цікаво! А я вже думала, що ви тільки
