знайомої пані, Остріжкової жінки, — заступіть мене на часинку, мушу знайти чоловіка… Ходімте, пане… Іване…
Вони пішли до колеса яток, де повинен був десь бути й Роман, як член контрольної комісії.
— Скільки літ, скільки зим!.. — говорив Іван. — Давненько я вас не бачив…
— Так… Ви якось так нагло зникли з Підволочиськ… А ще казали, що — мій друг!..
— Важні справи були…
— А я вийшла заміж за Романа й опинилася аж тут…
— Чував, чував… поздоровляю… — його лице скривилося в кислій усмішці, якої, на щастя, Галя не помітила.
— А де ви цей час пробували? — запитала вона.
— Всюди був… Долі своєї шукав…
— Знайшли?
— Як вам сказати? Був я кілька разів на крок від високих посад — почував себе незадоволеним і відходив… Громадська праця спочатку захоплювала мене, але я хутко прочахав… Важко знати тепер певний шлях…
— Чому важко? У нас, здається, в усіх повинен бути один шлях: відбудова Батьківщини… — зазначила Галя…
— В тім то й річ, що ваша відбудова зовсім не те, що треба. Форми, здається, нові, а зміст…
— Та якого ж вам змісту? Народ сам знає, що йому краще…
Любецький саркастично усміхнувся:
— Народ?! Народ — юрба… А наш — у додаток — незворушна, темна, забита юрба! Послухайте, що кажуть наші селяни. Інші й про Миколу-батюшку згадують. Самі не знають, чого хо-
