— Бо я пильную, — мимовільно вирвалося в Галини.
— Так… але є ще одна сприятлива річ: від зовнішніх впливів нашу хатку боронять сильні мури… А наша велика хата, Україна, не має міцних мурів, і всі порядки, що ми їх ось тут робимо, спираються на непевному ґрунті…
— І той мур є…
— …армія!.. Так, Галочко! І це не дозволяє мені залишити її рядів… особливо тепер, у ці непевні часи… Зо мною залишається й Володко Ковдерський…
— Гляди, Ромцю, щоб не вийшло це на лихо нам…
— Не бійся, Галочко… Все буде добре…
Безпосередньої небезпеки ще не було видно. Галя заспокоїлася, й життя потекло своїм трибом.
Читачі вже певно догадалися, що Роман і Галя — це наші давні знайомі: сотник-кулеметник Роман Сумний і його дружина, галичанка Галина Х, з села З. біля Підволочиськ.
При демобілізації решток (хоч і зукраїнізованих) російської армії, Роман, як з професії педаґоґ, з наказу київського Генерального Секретаріяту Військових Справ, звільнився з першою партією. Переїхав з своєю дружиною до губерніяльного міста Х., де мав перед війною свою основну посаду. Але до педаґоґічної діяльности вже не повернувся. Вступив добровільно (поки що тимчасово) до української частини — 22 полку, 3 дивізії, що якраз формувалася в місті Х. Там узяв провід кулеметної сотні.
З наказу команди заложив для вишколення нових кулеметників спеціяльні курси і з запалом
