Щаслива думка й гарно та культурно переведена акція!
Театральну секцію зорганізував Юрій Шумський. З Києва заанґажували кілька акторів-професіоналів, влили їх до місцевого аматорського гуртка — і так утворили не поганий український театр, що почав досить успішно змагатися з московським.
Повстали „Вчительська Спілка”, „Юнацький Гурток”, декілька кооператив.
Правда, цього — небагато; навколо — московське море. Одначе в місті вже запахло українським духом, що до багатьох почав промовляти: хто ми, чиїх батьків діти…
Та була ще одна ділянка, що на неї, на жаль, у ті часи мало звертали уваги і влада, і громадянство. Це — українське військо. Не відчували його сили й вартости, захоплені іншими життєвими проблємами. А в той час на обрії вже почали показуватися й перші хмари… Та не будемо попереджувати подій…
— А знаєш, Галочко, — я таки рішив залишитися при війську…
— Та чому ж, Ромку? Ти вже відвоював своє… хай інші йдуть…
— Не можу залишити армії…
— Але ж ти не фаховий військовик… старшина воєнного часу… Маєш свою професію, то й повертайся до неї…
— Поглянь, Галочко, на нашу хатку: скромненька вона, але таки гарна… мило уладжена…
— Справді?
— Це заслуга оцих рученят, — казав Роман, цілуючи ручки своєї дружини. — А чому, Галю, цей порядок досить міцно тут тримається?