На цей раз уже не „Авдиторія”, а міський театр тріщить від публіки.
І партер, і льожі, і балькон — усе наповнене вщерть.
На сцені почесна президія свята, а на чільному місці сидить Галина Сумна.
Побіч неї Роман, Ковдерський, Кришевський і інші вояки, повстанці.
Залунав ґонґ.
Тихо.
Ось підводиться представник уряду, міністр Пилипович, і голосно, виразно каже:
— Уряд Української Народньої Республіки, признаючи великі заслуги перед Батьківщиною шановної громадянки пані Галини Сумної, постановив: занести її імя до „Золотої книги визволення України”, крім того громадянку Сумну нагороджує найвищим орденом „Визволення”.
Гуде, реве саля. Вітає патріотку, хоч не знає про страшну посвяту Галини.
А генерал Давиченко, другий представник уряду, вже причеплює до Галининих грудей дорогу відзнаку.
Вітає Галину, вітає Романа.
— Дуже радий за вас, пане сотнику… віднині полковнику, — що маєте таку достойну дружину… Не кожному припадає щастя мати подругою таку патріотку й громадянку…
Міністр Пилипович записує до „Золотої книги” дальші ймення: полковник Роман Сумний, сот-
