гана”, коли до кімнати ввійшли засапані Шелюк і Ковдерський.
Поспішно, уривчасто заговорив старий голова „Просвіти”:
— Вибачте, пане Романе… що ми так… якось… Ось пан Ковдерський розповів… Простіть… я так хвилююся…
Сів. Хусткою витирав спітніле чоло.
Здивувався, та все ж трохи протверезився Роман, побачивши перед собою інших людей.
— Прошу… в чім річ? — хрипло запитав.
— Простіть… не гнівайтеся, — хвилювався Шелюк: — Ех, тепер не до церемоній! — махнув рукою. — Пане Романе, вибачте, що ми залазимо вам у серце, але вислухайте… прошу вас дуже…
— Скоріше тільки…
— Пане Романе, я знаю все… давно знав… Це я… це ми винні у вашій трагедії… Коли ви були за Збручем, я ввесь час перебував тут… усе бачив… Пані Галина жила нашою ідеєю… і… і вами… І душею і тілом вона чиста… вона — янгол… У нас вона часто бувала — я все бачив. Бідувала… терпіла… Її переслідував… чіплявся до неї той пан… чи там комісар… Та ні загрози, ні злидні, ні чека не зломили її. На порозі смерти я її зупинив: хотіла краще вмерти, ніж заплямити свою і вашу честь… Та ми вимагали від неї тої жертви, як настала потреба… Ви ж знаєте про повстання… А тоді якраз чека заарештувала нам центральний комітет…
— Бачиш, дурний! — крикнув і Володко: — Це ж вона — Юдита… Монна Ванна!.. Пане голово, та кажіть скоріше!..
— Це ми… ми винні… Ми вимагали жертви… Бо тільки цим способом можна було помогти…