Божевільними поцілунками покриває мертвий папір фотоґрафії.
— Моя… кохана… єдина! Хочу… простити… забути…
— Що?! Забути! Зраду?! Чорну зраду?!! Ні!.. Геть! Геть з серця! Вирвати з душі!
І рве на шматки портрет у дикім запалі.
— Де ж… де рятунок?
Ага… є… ось…
Намацав у комоді, дістав блискучого „Нагана” — вірного товариша походів, боїв.
— Не зрадь же мене й тепер… Зроби останню прислугу…
Поклав на столі.
Сів.
Останню записку.
„Прошу нікого не обвинувачувати”…
Рука простягнулася до смертоносного знаряддя…
Веселий вечір великого міста.
На головних вулицях — море світла. Попри ясні лямпки елєктричного освітлення й світлян і реклями, — ще й кожне виставове вікно кидає на вулицю сніп кольорового світла.
Ось виблискують срібні й золоті речі з самоцвітним камінням: перстені, медальйони, годинники, ковтки, дармовиси, торбинки, браслети й тому подібне. Іскряться, переливаються, вибухають жмутками ріжнокольорового проміння; тішать око.
Ось підморгують до веселого глядача елєґантні воскові пані й панове — в наймодніших плащах, хутрах, нагортках, мантильках.
