споминами… Потім усе розповім… Ось бачиш — уже й борщ мій збігає…
Вона відвернулася до печі.
— Ну, Галю, я піду трохи пройтися… Може до штабу загляну… На першу годину я повернуся…
— Добре… добре…
Роман пішов до міста.
Гарна осіння погода. Один з тих днів, коли то природа видає з себе все найкраще, щоб незабаром завмерти в довгім зимовім сні.
Віддає людям усі свої скарби, щоб не змарнувалися вони невикористані в майбутній лєтарґії.
Повітря — свіже, чисте, прозоре.
Сонечко гріє майже по-літньому, а світить може ще й ясніше, бо в воздусі пороху менше.
Дерева парків і алей, немов елєґантні красуні, що спішать використати осінній сезон, повбиралися в модні осінні одяги.
Темна і ясна зелень, золото, багрець і пурпура — творять пречудовий килим. А на ньому де-не-де, немов серпанок молодої, сріблом виблискують на берізці чи ялиці нитки „бабиного літа“.
В місті — море квітів: хризантеми, айстри, далії. Білі, жовті, помаранчеві, бурячкові… Веселка…
І все живе радіє.
Пташки весело цвірінькають.
Немов накликують:
— Живи-живи-живи! Користай-користай-користай!.. Не спи-не спи-не спи!..
Люди бадьорі. Хода легка, пружива. Лиця усміхнені…
Велика сила животворного сонечка!..
