жалоба, — всї вулицї аж кишать похоронними процесіями. Людська добра воля тут за слаба, щоб позатикати глубокі рани. А я проходив біля того горя, біля всїх тих розвалин, не видячи нїчого. Власне горе, власна руїна давили мене.
Менї сказали, що дїйсно много трупів повитягали з ріки. Але їх усїх уже позакопувано довгими рядами в однім кутї кладовища. Та на всякий випадок познимано з лиць незнайомих фотоґрафічні портрети. Між тими сумними образами найшов я портрет Ґаспара й Веронїки. Суджені так і лишились сполученими по смерти в горячім утиску, обмінюючи ся мертвими устами шлюбним поцїлуєм. Так сильно сплели ся задеревілими руками, що прийшлось би ломати їм кости, аби роздїлити їх. Так вони разом і змальовані — так разом і спочивають під землею.
Вони лишень і лишились менї: той страшний портрет двох дїтий-вродливцїв. Обпухлі, покалїчені, вони й на споганених обличях заховали печать героізму і величности любови. Дивлюсь на них і — плачу.
