лікарні; тут вони мали потрібні харчі й могли перебути, аж доки зовсім одужають і ввійдуть у силу. Я навмисне подаю ці факти, щоб підкреслити, що й цією стороною Г. В. була мудрий друг Теоф. Гавр., бо він через свою надзвичайну доброту не міг нікому відмовити і часто його визискували настирливі quasi-бідаки. Його безкорисливість виходила поза всякі межі. Такі люди не можуть жити в умовах нашої дійсности; ось чому така важлива роля Г. В. у житті Теоф. Гавр.
Закінчивши освіту, старший син Теоф. Гавр. Віктор вибрав собі науковий шлях у галузі права і ще за батькового життя здобув професуру. Молодший син Михайло теж вибирає шлях наукової діяльности, але в галузі бібліографії й архівної справи. Він видав монографію «Про книгу» р. 1929. Дочка Ганна Теоф. одружилася й виїхала з Києва. Важко було розлучатися з нею батькові, що щиро її любив, але він не виявляв свого важкого настрою, дозволяючи собі лише в товаристві Ганни Вікт. плакати й тужити. Він був дуже щасливий, коли мав змогу їздити до улюбленої доньки і тому зрозуміло, яке тяжке для нього горе були її хороба й смерть. Року 1921 вона, очевидно, перехоріла на черевний тиф і по тому в неї почала розвиватися туберкульоза легенів. У цей саме час вона жила за кордоном. Процес ішов поволі, й його не відразу розпізнали; тільки р. 1923 раптом зросла небезпека і з цього моменту все особисте життя Теоф. Гавр, й його родини все побудоване на листах про неї й від неї. Періоди розпачу змінялися на хвилини радости. З його настрою й зовнішнього вигляду ми знали про те, які відомості він одержав. Теоф. Гавр, почав готуватися до подорожі за кордон і року 1924 сталося нарешті це побачення. Дало воно багато щастя, але залишило в душі Теоф. Гавр, тягар нерозв'язаної дилеми, поставленої життям: не можна перевезти на батьківщину хору доньку, але не можна й залишатися з нею. Залишивши дочку в санаторії, Теоф. Гавр, повернувся до свого поста до Києва, мріючи про нову зустріч із нею за кілька місяців. Загострення процесу вимагало щоб перевезти Ганну Теоф. до Ніцци, але й там нове ускладнення (перикардит) швидко докінчувало розпочату туберкульозою роботу. Теоф. Гавр, енергійно готувався їхати в Ніццу, коли раптом дістав телеграму, що сповіщала про її смерть. У той самий час Ганна Вікт., збираючись виїздити й бажаючи бути якнайкориснішою для любої доні, згодилась на операцію своєї кили. Звістка про доччину смерть прийшла другого дня по операції, і Теоф. Гавр., боявшись за життя дружини, змушений був затаїти від неї цю сумну вість, аж доки зажила рана. Власне з цього моменту, треба гадати, й почалася та важка довготривала хороба Ганни Вікт., що й призвела її до смерти. Розвинулась поволі мікседема, загострився в тяжкій формі коліт, що зовсім виснажив хору. Це поступове згасання життя з частими ремісіями знесилювало вже змученого втратою дочки Теоф. Гавр. Сидячи безсонними ночами коло ліжка хорої дружини, він працював, як звичайно, вдень, черпаючи тепер у цій праці стимул до життя. Улітку р. 1927 запалення легенів перервало й без того погасле життя Ганни Вікт. Щезало почуття радости життя в Теоф. Гавр., щось надірвалось у душі, але без злоби, не ремствуючи, покірливо він ще більше поринув у наукову й громадську
