Як я вже згадував, Теоф. Гавр, дуже обережно ставився до висновків, здобутих із експериментів на тваринах і перенесених у клініку.
Крім оцих рис, Теоф. Гавр, мав ще одну, почасти дану йому з природи, почасти ж здобуту працею над собою, властивість: його любили й йому вірили хорі, а звідсіля він часто черпав неприступні для інших лікарів нові дані для діяґнози й для психотерапевтичного впливу. У надгробному слові тодішній директор Київського туберкульозного інституту проф. А. І. Собкевич справедливо завважив, що коли поширювалась в інституті чутка про приїзд Теоф. Гавр., у нещасних фтизиків підносився настрій; і часто один огляд цих знедолених давав короткочасні ремісії в перебігові їхнього захорування, не кажучи вже про моральне задоволення. Навіть досвідчених лікарів, хорих на tbc, він умів підбадьорювати й навіювати їм віру в одужання аж до самої смерти. Друг родини й учень Теоф. Гавр, лікар С. А. Ґутштейн оповідає, як не раз доводилось йому залишати Теоф. Гавр. у його лікарні віч-на-віч із хорим, що бажав розказати йому свої наболілі думки, сповідатися перед ним або зробити заповіт.
Збираючи об'єктивні дані, Теоф. Гавр, нагадував лікарів старого часу; я не перебільшуючи можу сказати, що він користувався з усіх своїх зовнішніх почуттів; досить нагадати запропоновані від нього семіотичні ознаки, зв'язані з почуттям нюху (odor mali ominis, «запах прілого сіна» в туберкульозних, уринозний запах із рота в уреміків).
Теоф. Гавр, уважав себе за учня проф. К. Г. Трітшеля, але ж у своєму закінченому образі вченого клініциста він відійшов далеко вперед від нього, бо побудував свою клінічну освіту на таких широких засадах, як фізіологія, патологічна анатомія, бактеріологія. Ось чому він був один з найкращих клініцистів нашої батьківщини. Знавши так багато, він був дуже скромний і тому саме, що добре розумів, як багато хиб, як багато нез'ясованого є в медицині. Авторитетністю своїх знаннів і досвіду він не пригнічував нікого ані на з'їздах, ані коло ліжка хорого під час консиліюму. Він вітав кожний замір у галузі профіляктики, але одночасно вважав за неможливе для медицини зректися лікування хорих із двох причин: поперше, це не раціонально, — хорі сами є джерело поширення захорувань (спадковість або безпосередня передача), а подруге — це не гуманно.
За важких часів прийняв Теоф. Гавр, терапевтичну факультетську клініку. Економічно зруйнована країна опинилася в жахливих умовах: не було світла, водопровід не працював, вода взимку замерзала в палатах; голодний персонал, голодні хорі, але хорі все ж були; студентів близько 1.000 чоловіка на IV курсі, а клініку розраховано на 100— 150 чоловіка. Теоф. Гавр, не злякався цих умов, оглядав хорих, одягнений сам у зимнє пальто, лікував, як можна було. Згодом умови поволі кращали, і закипіло нормальне клінічне життя. Розпочалися по довгій перерві наукові роботи. 3—4 годині щодня і в свято й у будень оглядав він хорих. На ці обходи сходились і молоді його учні, й «стара ґвардія», як звав він жартома своїх перших учнів. На обходах принагідно розглядали всі основні твердження різних відділів нутрішньої медицини. Насправді ж ці розмови були великі наукові лекції. Цим і можна пояснити наплив лікарів на його обходи.
