Процес здійснюваня ідей залежить, — по-перше — від якости горіння, точніше кажучи, від позитивної активности, яку дана ідея в душах своїх визнавців викликає; по друге — від їх здатности не міняти ідеї, тоб-то від їх дисциплінованости і слухняности у відношеню до ідейного проводу.
Горіння буває двояке: від зненависти і від любови. Перше руйнує, друге будує. Державу Українську може здійснити наша любов до неї, а не зненависть до її ворогів. Бо не вороги винні, що не маємо держави. Винні ми, що сотворили замість держави пустку, яку заповнили своїм змістом вороги.
Дотеперішній досвід здійснюваня держави показав перш за все хаотичність і недисциплінованість українського духа в боротьбі з неминучим при всякім здійснюваню опором матерії. Всі ми — від голов держави почавши, а на звичайнім громадянині скінчивши — при будові нашої держави такою хаотичностю і недисциплінованостю, більше або менше согрішили. А гріх, коли він не спокутований, викликує гореч, зненависть і дальший гріх. Спокутованя минулого гріха в процесі здійснюваня ідей рівнозначне з побореням в собі бажання персональної реабілітації. Руйнуючу зненависть за свої невдачі і неменше руйнуюче бажання зайняти знов утрачене становище можна усунути лише службою ідеї. Тільки така служба здатна дійсно „реабілітувати“ — тоб-то з політичного трупа зробити творчу, потрібну для будуччини людину. Тому то з минулого не вільно нам брати дійсности, а лише лєґенду, не вільно брати смертного, а лише безсмертне.
В ким загориться любов до ідеї возстановленя дійсного 1918 року? Цього року — де в хаосі, глупоті, безхарактерности і безпорадности були змарновані найкращі можливости. Але в цім році, що помер на віки, повний гріхів і помилок, було і вічне і безсмертне. Було хотіння Української Держави, що прокинулось стихійно серед всіх шарів і класів українського громадянства. Був початок возстановленя орґанічної структури цього громадянства, як шляхом відродженя спільної державної традиції, так і шляхом міжкласового зближеня. Появились перші проблески почуття політичної спільності між всіми, хто живе на Українській Землі — спільного патріотизму замість ріжшіх націоналізмів — без чого не буває держав.
Щоб оце безсмертне для дальшої творчости зберегти, не вільно нам було бути „реставраторами“. Тільки очищені огнем терпіння, тільки спокутувавши свої гріхи повним відреченям від помсти за свої невдачі, ми змогли були передати вистраждану нами ідею Української Держави для здійсненя дальшим поколінням.
Ніхто з нас, від Гетьмана почавши, не мав права претендувати до впливу на будуччину за свої діла в 1918 році. Вся
