земельного грабіжа“? — Держави — каже провідна думка моїх „Листів до братів-хліборобів“ — будуються не виховуванням реальних інтересів, а з гори прийнятою ясною державною ідеєю. Така ідея є одиноким мірилом вартости для всяких реальних інтересів, для зрозуміння, які енерґії серед народу треба вважати державними і які протидержавними, і що в хаосі реального життя здійсненню ідеї держави помагає, а що заважає.
Панам, знаючим напевно, які реальні інтереси переможуть, очевидно ніяка ідейна орґанізація, а з нею (для такої орґанізації необхідні) ідейні авторитети непотрібні. Знищити авторитет Липинського, а якби це не вдалося, проголосити його божевільним; зломити орґанізаційне Заприсяження; розпорошити орґанізаційне ядро, а тим самим одкрити шлях всяким персональним затіям та амбіціям — хіба-ж це не дрібниці у порівнанні з міліонами куркулів, що стихійною силою своїх реальних інтересів скинуть більшовиків, збудують українську державу, і посадять Павла Скоропадського за його заслуги перед ними у 1918 р. на гетьманський престол? „Конфлікт Липинський — Скоропадський + Шемет + Скоропис, який тлів уже в самих зародках гетьманського руху і який на щастя цього руху виявився в повній силі вже тепер — пише один з осторонь від цього конфлікту стоячих гетьманців — це зударення не якихось особистих уподобань чи нездорових нервів, як це дехто хоче вмовити, а зударення означеної монархічної-клясократичної ідеї з браком усякої провідної ідеї, це зударення тактики політичного перевиховування українського громадянства силою зорґанізованої ідеї, з тактикою політичної спекуляції взірець реалістичної УНР-івщини“.
Моє домагання віддати на суд всіх гетьманців, а потім виключити з Ради Присяжних, розкладаючого нашу ідею і розвалюючого нашу орґанізацію, п. Сергія Шемета, зустріло рішучий опір Гетьмана Скоропадського. Цей опір, як тепер показалось, мав свої цілі. В монархічно-клясократичну ідею п. Скоропадський на ділі ніколи не вірив. Далекосяглого політичного розуму і мужности, щоби бачити, що Гетьманство на Україні здійснитись може лише по довгій ідейно-орґанізаційній підготовчій праці, він не мав. Отже не диво, що по кількох літах примусового мовчання він стратив терпець „чекати“ і рішив, що треба йому самому шукати шляху до гетьманування — шляху коротшого і більше практичного, ніж вказаний мною шлях політично-морального переродження України монархічно-клясократичною ідеєю. Таким коротшим і більше практичним шляхом видались йому: здобута, завдяки нашій дотеперішній ідейно-орґанізаційній праці, деяка особиста популярність і Шеметівські „реальні інтереси“, тоб-то виразно кажучи, еміґрантська політична спекуляція. Використовуючи мою фізичну незмогу їздити, і безпосереднім особистим впливом, а не розпучливими листами, кінець
