чало вкінци темнїти і оба козаки відсунули ся до ряду возів, що окружав табор. Недалеко стояв татарський вартівник. Они оперли ся о високі колеса телїги і удавали, що хочуть спати. Вартівник не спинював їх, бо оба козаки виглядали дуже пригноблено, начеб і не думали тїкати. Аж ось побачили вони низького, грубого Татарина, що саме був надїхав з віддїлом бранцїв. Він обходив всю громаду та розпитував нещасних, але про що, сього не чув нї Грицько нї Іван. Татарин обійшов увесь круг, а коли оглянув ся, побачив і обох нїбито здрімаючих козаків. Він підійшов до них та став їм приглядати ся. Вкінци замітив, що одїж на Іванї не хлопська і копнув його ногою. Іван зцїпив зуби, щоби не кинути проклону на обдутого опришка, або не віддати йому удару ногою. Він відчинив лише очи, а Татарин скривив губи до усьміху:
— Добрий вечір вашмосцї! сказав насьмішливо по українськи. Чому вашмосць так далеко від огня? Тут буде зимно. А хто сей другий? питав вказуючи на Грицька.
Іванови прийшла нагло до голови гадка закпити собі з Татарина.
— Се мій пастух! відповів. А я син богатого дїдича і дам вам за себе викуп, наколи мене випустите.
— Чому нї? сказав Татарин. Ми вас повеземо до Стамбулу (Константинополя) і там продамо, а в Стамбулї легко викупити бранця. Тамтуди приходить з Польщі богато людий, купцїв, послів; от напиши лист, то будуть гроші.
— Добре! відповів весело Іван. Давайте перо та папір, напишу....
Але в сїй хвили зірвав ся, станув і зблїд цїлий наче стїна. Якраз тодї приводили Татари до огня цїлу
