шляхтї навіть і не снить ся до нас приходити, бо боять ся Татар і нас, тож хиба нїхто нас не спинить.
— А що буде, коли пани і туда за нами прийдуть? спитав Микита.
— Тодї.... побачимо! сказав по хвили Танас. З усїх сил на сьвітї найбільшою є сила народа і горе тому, хто їй противить ся. Хто угнетає нарід, той скорше або нізнїйше щезне з лиця землї і лише погана, проклята память по нїм остане ся. Колись гуляли туди Татари, та де вони тепер? Хто з них зможе остояти ся на Українї. Вони приходять лише як злодїї та опришки і то все рідше і рідше. Колись дійдемо і ми до Криму та Азова, проженемо відси Татар і станемо панами їх землї. Се буде заплата за кров усїх тих козацьких синів, що кладуть свої голови у степу буцїм-то нїзащо.
— Та воно правда! замітив Микита, а все таки твої товариші збули ся хто свободи — волї, а дехто і голови.
— Щож? відповів поважно Танас, на се Божа воля. Вони погинули, але лише у сїм житю. Бо мученича смерть з рук ворога України, се також Причастіє сьвятих тайн для козака.
Оба козаки замовкли та кивали сивими головами, роздумуючи над судьбою народа, що кинений у пащу лютого ворога христіяньства, годував його своєю кровю, та ослонював грудию весь сьвіт. Міжтим звечеріло, у ярі стало темно. На обійстю розвели козаки чималий костер та стали у казанї варити кашу. Микита вийшов з хати, а за ним і Танас.
— Здорово, хлопцї? кликнув Танас.
— А гаразд батьку і тобі! відповіли козаки. — Коли у тебе є ложка, то у нас найде ся каша; просимо до гурту.
