Оба козаки війшли в хату, де Танас добув ріжні козацькі присмаки, як сушену рибу, вуджене мясо, кулїш, хлїб і таке инше. Вкінци випивши кухоль меду, став Танас розказувати про свою нічну пригоду, а старий єго товариш слухав покивуючи головою.
— Так то так! сказав вкінци Микита. Богато нашої крови лєть ся, вона орошує землю та протїкаючи кличе до неба о месть, а се усе дарма. По крови росте трава та степове зїля ще у двоє так гарно як передше, кріваві плями щезають і лише тирса[1] киває головою над козацьким трупом і нїхто не знає, за що погинули нещасні.
Але Танас заперечив.
— Не гнїви Бога, Микито! Згадай лише, що пять-десять лїт тому всї ті простори аж по Київ та Білу церкву, стояли одною великою пустинею, а кожда нова оселя щезала вже за два-, три роки від нападу Татар. Хто думав тодї оперти ся Татарві? А тепер ось всюди що бодяк то козак, Татари хиба великою ордою ідучи зважують ся нападати на Україну, а у нас буває до 30.000 козаків на перший поклик гетьмана. Ми ідемо вперед, а кров, що лє ся, не пливе нїколи надармо.
— Твоя правда, Танасе, відповів Микита. Так як кров Спасителя не пролила ся надармо, так і кров народу не марнує ся нїколи....
Через хвилю мовчали оба дїди, вкінци заговорив знов Танас.
— Не наводїм туги на серце! Скорше чи пізнїйше эєдинений нарід, козак, міщанин та хлоп, мусить виперти з краю ворога, а тодї заснуємо собі тут державу правди, справедливости та працї. Нашим панам
- ↑ Степова трава.
