єго стало чимраз глубше врізуватись в землю та творити балку, порослу густим лїсом. Аж ось, коли вже добре було з полудня, замітив Танас на яснім тлї неба хмаринку диму.
— А ось і хутір старого Микити, подумав тай утїшив ся, що спічне від цїлоденної мандрівки у тихій хатї приятеля. Вкоротцї побачив він на днї балки над самим потоком низеньку, очеретом криту хату, а біля неї старого козака, що в білій сорочцї сидїв на глиняній приспі та смоктав люльку. При його ногах дрімало кілька величезних собак, а одалїк нього під тином сидїло чотирох молодих козаків, занятих виправлюванєм кількох шкір з буйволів. З голосним лаєм позривали ся пси почувши чужинця. Старий Микита прислонив одною рукою очи а другою ухо, щоб доглянути та почути, хто та відки приходить.
— Здоров був, Микито! — заговорив Танас і зняв шапку.
Старий зірвав ся наче 20-лїтний молодець і кинув ся на стрічу гостеви.
— Здоров був, Танасе, відкиж Бог тебе веде. Вже зо 6 лїт, як не бачили ся. Куди ти дївав ся?…
Але в тій хвили замітив Микита, що Танас дуже втомлений та затурбований, тому і замітив живо:
— Що тобі Танасе? Тобі видко якесь нещастє трапило ся. Чи може який біс дорогу перейшов? Ага, деж твій кінь? Невжеж ти з Брацлава пішки причвалав. Се вже братику нї на твої нї на мої ноги. Розказуй бо!
— Егеж, відповів Танас, було богато дечого. Але ти бра' дай уперід чим душу привязати, бо вона бігме вже лише на послїдній струнї терликає. Ось, ось і урве ся.
— Ну, коли так, відповів Микита, то милости прошу в хату.