кілька инших, а відтак знов щезло все у темряві. Були се Татари, що ще у днину углядїли були козака на могилї, та бачили Танаса з товаришами. Вони сейчас пізнали, що вартівник се недосвідчена людина і постановили з сього скористати. Тахо мов змії приповзли вони до ватри і коли якийсь шелест збудив з задуми Івана, побачив він довкола себе і табору, зі двайцять чорних постатий, що хильцем зближали ся до него. Молодець так і задеревів. Зірвав ся зі землї, підняв руки у гору і хотів було крикнути, але голос завмер у єго груди, лише очи і рот отворили ся широко з переляку, а в сїй хвилї залунав страшний рев нападаючих.
— Алла! Алла! — верещали Татари і вмлї ока покрили собою зриваючих ся з землї козаків. Харко і Савко вхопили за ножі, однак заспані, улягли в скорі переважаючій силї. Харкови розчерепив Татарин голову. Савка зранили тяжко, а Грицька і Івана повязали Татари ременями, попривязували до коний і таки сейчас поїхали у степ. Татари найшли вправдї ще і пятого коня, однак не могли найти їздця. Старий Танас знав, що коло ватри небезпечно лежати, бо хто сидить при ватрі, сей не бачить нїкого, зате його бачать всї. Колиж почув рев Татарви, сейчас пізнав, що з такою ордою сам не порадить, тому ратував хоч сам себе і вилїзши на могилу, з котрої саме злїзли були Татари, причаїв ся у траві і був свідком цїлої пригоди. Коли побачив, що Татари поїхали та повезли з собою бранцїв, він сейчас злїз з могили і підійшов до лежачих козаків. Але Татари для певности поперерізували їм горла, так що годї їх було ратувати. Танас зітхнув важко, відтак укляк і помолив ся за упокій душі упавших від поганської руки молодцїв. В кінци простяг ся
