„бричці“ сидить одна дві людини. Оце тільки різноманітности на цих рівнинах. Очі втомлюються від того, що ні на чому їм спочити.
— Де ж той Кавказ? Їдеш і їдеш, а його й невидно, — вирвалося в когось.
— Та ми то вже ніби й на Кавказі, а Кавказу так і не видно — додає інший.
— Як не видно? А ось гори сніжні!
Але всі байдужі, і не дивляться у вікно, кожний бережеться, щоби його першого не обдурили, бо цими сніжними горами обдурюють один одного вже від самого ранку. Дотепніші навіть доказують і стараються вмовляти, що кожна хмаринка на горизонті це сніжний вершок гори. Вони вже нераз і не одного обдурили і через те ніхто вже не заглядає у вікно за сніжними горами.
Але цим разом знову ж таки вдалося обдурити і то всіх. З права, в далині дійсно вже вирисувалися туманно сніжні хребти високого Кавказу, що зливаються з хмарами. Але пасажири нашого вагону не звертають на це уваги. Мовляв не обдуриш.
Та швидко повірили всі. Встромили рясно голови у вікна і прикували свою увагу до сніжних верхів Кавказу, що вже зовсім виразно величними білими лініями вирисовувались на горизонті.
Зліва також появляються горби, але безлісні, випалені сонцем. Переїжджаємо багато річох, що в них вода бистра і мутна, неначе кава з молоком.
Проїхавши рівнини кабардинську, владикавказьку і чеченську, поїзд вскочив поміж гори і в 5 годині 15 хвилин вечора, точно по розпису, зупинився на станції Грозний. Гори рясно вкриті нафтовими вишками неначе лісом. Все повітря насичене запахом нафти.
