Рад. Закавказької Федерації, це республіка, що в ній трудящі маси з великим ентузіязмом будують соціялізм. Але й південно-західню частину козишньої історичної Вірменії, цю частину, що належить сьогодні до туреччини також не можна в жодній мірі порівняти з Західньою Україною. Треба знати, що на південно-західній територі Вірменії, там по за турецьким кордоном, вірменського населення майже не залишилося. Його вирізали, ще в часи імперіялістичної війни, а ті, що спаслись від поголовної різні втікли на північний схід до Радянської Вірменії. Сьогодні між турецькою й вірменською національностями немає вже тої страшної національної ворожнечі, що пам'ятна за часів царського уряду та імперіялістичної війни.
Їдемо понад самим турецьким кордоном. З вікна вагону бачимо вже не радянську Вірменію, не територію СРСР, а Туреччину. Але кордону можна і не помітити. Ось пливе річка, що нагадує дечим Збруч, оце й кордон. Ні з турецького боку, ані з нашого боку на кордоні невидко нікого. Тут спокійно і мирно тільки зрідка промилькають прикордонні державні стовпи. Так виглядає кордон поміж двома державами, що зав'язали між собою дійсно дружні сусідські взаємовідносини. Хіба ж цей кордон можна порівняти з тим кордоном, що проходить на річці Збруч? Ні, таки не те наш західній кордон, що південно-східній. Нічого порівнювати… Але, краще про Вірменію, про цю вельми цікаву країну і в давньому минулому і в сучасному. Ось із вікна поїзду видно струхлявілі, прибиті вже до землі якісь руїни давньої-давньої історії краю. Це останки розвалин старинного міста Ані. Віки цілі сюди йшов великий торговельний шлях зі сходу на захід.
