ціялістичного будівництва, всякі невзгоди і навіть землетруси, їм ніщо. Таке перше вражіння, коли поглянути по обличчях ленінаканців, що завжди сміються. Це вражіння підтверджують і представники ленінаканського пролетаріяту, що доки наш поїзд стоїть на станції виступають з вітальними промовами і всі в один голос заявляють:
— У нас нічого не було окрім суцільної руїни. Все, що бачите кругом, здобуто руками робітників і трудящих під керівництвом комуністичної партії і радянської влади.
Зустріч в Ленінакані справила на мене сильне вражіння. Це одно з найсильніших незабутніх вражінь зі всієї подорожі по Закавказзі.
Наш поїзд рушає далі в дорогу. Мені жаль покидати Ленінакан, я готовий навіть залишиться тут на деякий час, але дисциплінованість не дозволяє цього. Хай колись іншим разом, при іншій нагоді ще заїду до Ленінакану, а зараз їдемо далі до столиці Вірменії до міста Ерівані.
Залишивши Ленінакан, наш поїзд іде в південному напрямку понад самий турецький кордон.
Цей кордон відрізав частину колишньої вірменської території, що відійшла до Туреччини. Вірменія розділена на дві частини, на північно-східню і південно-західню. Це нагадує мені Західню Україну. Але тут не можна провести жодної аналоґії. Коли Західня Україна ще сьогодні терпить неволю, звірські знущення та криваві погроми польського фашизму й румунської боярщини та чехо-словацької жандармерської сваволі — то північно-східня Вірменія, це радянська Вірменія, одна із основних трьох самостійних республік Соц.
