Ось воно де оте Закавказзя, що його приховав своїми хребтами сніжний Кавказ.
Десятки, навіть сотні кілометрів тягнеться дикий пустииний степ Азербайджану. Жовтий, рудий, випалений сонцем степ, а в далині рудіють такіж самі гори. Нігде живої людини не видно, нігде жодних ознак життя не помітно, тільки поїзд біжить цими пустинями, знімаючи куряву за собою. Спека невиносима, у вагоні, духота, відчинити вікна не можна, бо мете піском до вагону. Вода в пляшках майже гаряча. І це вже вечоріє, а що тут твориться серед дня? де-не-де на горизонті вирисовується якесь село з Деревами, це над річкою якоюсь живуть люди. Трапляються села й біля залізниці, але ці села в більшості без будь-яких ознак життя. Тільки типічні глиняні землянки сіріють серед пустині, оце і є село, але мешканці його всі вийшли на ціле літо геть туди в гори зі всім своїм живим і мертвим майном. Це села кочуючих тюрських племен.
Рідко трапляються заселені місцевости. Кругом них орошувальні канали, зеленіють дерева, люди жнуть пшеницю, сапають бавовняник. На степу табуни верблюдів, корів. На одному коні їдуть по двоє. Чоловік а ззаду жінка, а ось дідок, а ззаду здоровий парубчак, мабуть внук. На маленького осла навантажують повні великі кошики ще й чоловік сідає. Дивуєшся, скільки сили й витривалости в цього маленького тонконогого звіряти. — Станції дуже рідко і то на них нічого нема тільки будка серед пустелі і все. Правда ще біля такої будки на чотирьох рейках високо піднята вгору будівля неначе альтанка, а до неї сходи від землі до плятформи першого поверху і далі до
