ми вже в'їхали на землю Азербайджану — однієї з трьох основних республік Закавказзя.
30-го червня, біля 8-ої години ранком, наш поїзд зупинився в столиці Азербайджану — в місті Баку. Це інтернаціональне місто. Місто нафтових промислів, місто ударників нафтярів, що виконали п'ятирічний плян за 2 з половиною роки.
Місте велике, понад пів мільйона мешканців. Дечим нагадує Севастопіль, тільки Севастопіль має якесь надто біле зафарблення, а Баку сіро-жовтаве. Горбочки, випалені сонцем нагадують жовтаві засмажені сонцем азербайджанські пустині.
На станції і в місті морське повітря, густо просякнуте нафтовим запахом. Не дивлячись на величезну спеку, якось легко і приємно дихати.
Робітники нафтарі чорні, замазані і при цьому якісь дуже стройні та веселі. Це ті ентузіясти, що перші в СРСР виконали п'ятирічку за 2 з половиною роки. Так подивишся кругом і зразу видно, що оцей і той і там той — це славні ударники тих нафтових промислів, що цілім лісом чорних вишок темніють на околицях міста, ген аж туди до так званого Чорного Міста — до Сурахан, що сполучено з Баку електричною залізницею.
Так і кортить залишитися в Баку, побувати на нафтових промислах, познайомитися добре зі славною столицею Азербайджану, але наш плян інакший, і на це ми не маємо змоги. В нашім розпорядженні всього 4-5 годин до наступного поїзду, і цей час ми використовуємо максимально для того, щоб оглянути місто та покупатися в морі і пообідати.
Місто багате контрастами. Поряд зі швидким рухом потішне і повільне життя, характерне для східніх
