лицях можна було запримітити іронічну усмішку. Разила їх „хахлацка“ мова. Нам здавалося, що ми в якімсь ґуберніяльнім місті північної Росії. В душі ставало сумно.
Камяниця ч. 9., тепер казарма С.С., се величезна нова чотироповерхова будівля, де передше містився шпиталь Червоного Хреста. На вступі можна було завважити оживлений рух. Інстинктовно відчувалося, що тут кипить горячкова робота. Чути видавання приказів. Одні виходять, богато приходить нових. Привозять якісь річи.
Ми стрїнули добре знакомого Федька Черника, значкового С.С., котрий заопікувався нами. А в сім відчували ми пекучу потребу.
Після трьохтижневої втечі, всяких трудів та невигод, виглядали ми радше на жебраків або босяків, як на старшин. Він запровадив нас зараз до одної з гостинниць на Володимирівській вулиці втихомирити голод. Там стрінули ми богато знакомих, між ними команданта С.С. от. Е. Коновальця. В розмові з ними дізнались ми, що С.С., сегодня зміняють своє місце постою і переносяться на Вознесенський Спуск до Духовної Семинарії. Богато й прикрого довідалися. Жовніри із других полків, що були залогою Київа, розбігаються по домах і дуже мала частина остала з них. Згадаю про перший український полк ім. Б. Хмельницького. Був час, коли він числив 15.000 людий, а тепер дійшло до того, що нема кому сторожити полкового майна, нема кому повнити сторожі при державних інституціях. Січових Стрільців уже тоді змусила конечність повнити сторожу коло Центральної Ради, в домі Михайла Грушівського і при Штабі Київської Округи. Вже тоді мріяв от. Коновалець про се, щоби міг зібрати хоч 10.000 Галичан, а можнаби було тоді вдержати на Україні лад і порядок. Війська на Україні під сю хвилю майже не було. Міліони їх істнували лишень на папері, а большевики не представляли собою ще реальної сили. Ніхто не хотів служити при війську, екзекутиви в руках уряду не було, всі хотіли лишень спокійно сидіти дома.
Один цікавий епізод, що характеризує тодішні відносини, оповідав мені сот. С.С. Андр. Домарацький.
— Було се нічю перед Різдвом Христовим. Цілий день я працював невпинно, а не вспівши всего покінчити, докінчував вечером. Нікого зі стрілецьких старшин в канцелярії вже не було, всі порозходилися до міста. Могла бути година 10 вечером. Влітає до канцелярії молоденький стрілець телєфоніст і голосить: „Пане сотнику Штаб київської округи кличе до апарату!“ Я сейчас став і пішов. Голос дзвінка, що нетерпеливо звав, глухо розносився по великих коридорах Духовної Семинарії. Лагідні лучі світла заломлювалися в склепінню коридора, надаючи йому вигляд лелії. Лишень рівномірні кроки стійки, що стояла на сто-
