— Чуєте, як вони моляться?… дивувалися на вулицях.
— Обманивают только! — луною відкликалося на базарах.
Так було до того часу, заки під Крутами не пролилася перша кров. Тоді на дверях Білого Будинку зявився плякат з намальованим матросом і з написом — „До зброї!“…
Перший раз збудилася трівога і перший раз згадали слова поета:
„Не словами, а ділами“…
В такій трівозі ніхто не помітив, як і Різдво минуло, бо ніхто ніде коляди не чув і ніхто ніде не думав про неї.
Лунало з краю до краю напружене гасло: „Хай живуть Всеукраїнські Установчі Збори!“
Можливо, що вони жили-б, як би не згадували „федерації“ і більше про Самостійність дбали… Але боялися „ножа в спину революції заганяти“ і так прийшло до того, що передбачав звичайний собі селянський представник селянського розуму у Центральній Раді, селянин і поет Корній Гуленко, який сказав:
„Радить тепер кожний молодий і старець,
А того й не знаєм, що покаже марець.
Залишім на весну землю ту ділити,
А тепер ходімо воріженків бити!“…
Слухали і згідливо всміхалися:
— Наш селянин навіть і в політиці поет… Все віршом говорить…
Самі ж приймали „закони“ про соціялізацію, націоналізацію, кольонізацію, урбанізацію і, мало що не про канонізацію, будучи певними, що це вже справжня „реальна праця“…
А селянин-поет самотою блукав по коритарях Білого Будинку і скаржився, кому тільки міг:
— І як-же вони не можуть зрозуміти того, що в Харкові вже инша влада?…
Якось затримав мене на східцях з другого поверху.
— Ви знаєте, що в Харкові друга влада? — спитався мене.
— То самозванці! — сказав я йому навмання, аби лише сказати. Він так і запалився:
„В революції немає самозванця,
Як у дівки чесної коханця.
А для того, щоб своє підперти,
Ставмо сміло міць грудей одвертих!“…
Потім глибоко зітхнув і додав:
— А. в нас лиш раду радять… Не по господарському це все…
