Клим Поліщук.
„Тож то Україна сорому набралась
Як над арсеналом бомба розірвалась“
З пісень селянина Корнія Гуленка.
Першого року Революції чудна зима була: сніги майже не падали і Дніпро не замерзав. Сіре небо без перестану плакало дрібними сльозами, від чого вся земля була чорною і здавалася спухлою, наче величезний нарив, з якого в кожну годину могла прорватися брудна матерія й залити собою гори й доли і все суще в них…
В той час заболоченими дорогами брели юрби само собою здемобилізованих жовнірів із фронту, які часто отаборювалися в придорожніх хуторах та селах і чинили там неспокій великий, гомін якого доносився аж до самого Золотоверхого Київа й надавав сміливости тим, що кричали на міських базарах:
— Долой буржуазную Центральную Раду…
Слухали цього гомону та крику міські мешкаці і спокійно собі позирали в бік Білого Будинку, де радила раду Центральна Рада, на яку всі надії покладалися.
Коли-ж десь із далеку доносився раптовий гуркіт важкої гармати, то всі були певні, що то „Україна говорить“, бо знали, що десь там на селах „вільне козацтво“ порядкує, як не дасть посоромитися землі українській.
Тому ніщо не трівожило Золотоверхого, який ще досить мав, коли не „пороху в порохівницях“, так певности в тих, що сиділи по зимних касарнях і „реґулярним військом“ називалися…
А по вечорах із касарень луною розходилося:
„І покорити під нозі Генерального Секретаріята всякого врага і супостата“…
Хто знає, чи то був жарт з боку козаків, чи, може, серіозне щось, але воно робило своє вражіння.
