Перед святами большевики оголосили тиждень „червоного армійца“. Селяни Херсонщини мусили знести значні податки якраз у час нашого перебування в Бобринецькім районі, і замість червоних все це прийшло до рук нашого козацтва. Населення не жалкувало за цим, хоч певне було, що після нашого відходу селянство буде примушене платити ці податки вдруге.
У м. Єлисаветі в той час перебував оперативний штаб XIV совітської армії; за певними відомостями в районі Єлисавета–Новоукраїнки була розташована Червона дивізія в значній кількості, але вона не мала особливого бажання битися з „добродіями“ (так називали большевики Українців).
Після подій у Новоукраїнці всі большевицькі кола м. Єлисавету захвилювалися. В осередку комуністів, на великому заводі рільничих машин Ельворті було скликано мітинґ, на якому аґітатори закликали до озброєння все робітництво супроти „банд Гулого, Тютюнника“ і інших, що йшли під проводом великого дідича і царського генерал-ляйтнанта.
Чи популярність отамана Гулого-Гуленка, чи з тих причин, що Катеринославщина та Єлисавет добре знали мене, бо з самого початку революції мені прийшлося бути військовим начальником всієї Катеринославської округи, чи з інших яких причин, але ж — „посполітого рушення“ не вийшло, записалося обмаль: робітництво поволі, без галасу залишило залю зборів.
Большевикам прийшлося взятися за місцевих буржуїв для організації пасивної оборони м. Єлисавету (улаштовання шанців, перешкод тощо).
Всі заходи большевицького військового командування нам були точно відомі. Ми знали досконально ворожі сили, груповку і їх якість, розстановку гармат та розплянування шанців; мали тісний контакт із усіма організаціями в самому місті, що ставилися до нас співчуваюче.
Активність большевиків виявилася тільки у вилеті літака, який зі значної височини намагався лякати нас бомбами.
Щодня ми реґулярно читали большевицьку пресу, а большевики також мали змогу щоранку читати наші відозви та проклямації за підписом отамана Тютюнника й Гулого-Гуленка.
Вірні своїй методі, большевики в своїх часописах всю свою ненавість кидали на проводирів армії; це їм давало часто позитивні наслідки, коли військова маса була випадковою або несвідомою.
У даному разі наслідки були противні: козаки ще тіснішим муром стали біля своїх командирів і складали одну міцну, повну взаємного довіря козаччину.
Тут буде доречі згадати інші „компліменти“ на мою адресу в польсько-галицькій пресі, за часів українсько-польської війни в Галичині (в 1918–1919 рр.). Тоді можна було прочитати атестацію про мене зовсім іншого характеру: штабс-капітан, син хлопа й грузинки, поранений був при якомусь вуличному шахрайстві і т. п. приємності;
