радянську, але ж Українську республіку, чи доводилося б їй сприяти хоч і пролетарській, але ж українській культурі?
Безумовно, ні. „З одного казанка їли, одну вошу годували“, і повстала б Російська соціялістична радянська республіка не тільки від „Кавказа до Алтая“ та від „Амура до Днѣпра“, а й на значно ширших теренах.
Жевріли б де-не-де по теренах колишньої Української держави підпільні культурно-освітні вогники, а в Европі й забули б за цю напів мітичну країну.
І тому, на нашу особисту думку, повстання в листопаді 1918 р. проти гетьмана — була історична неодмінність, велика, суто патріотична, в найкращому розумінні цього слова, справа.
Як уже було написано попередні рядки, довелося прочитати на шпальтах „Діла“ комунікат п. В. Липинського під назвою: „Розкол серед гетьманців“.
Уживаючи всіх засобів, щоби добре зрозуміти та усвідомити всі перипетії цього розколу, здається, можна дійти такого висновку: існував на еміґрації Український Союз Хліборобів-Державників, що дотримувався виразної гетьманської орієнтації. На чолі цього Союзу стояла Рада Присяжних, а на чолі Ради Присяжних — голова Ради в особі п. В. Липинського.
Гетьманська орієнтація, гетьманський рух втілювався в „ідеї української трудової монархії, побудованої на співпраці й співдружності автономних і самозорганізованих українських клясів і українських земель, обєднаних в одну націю і в одну державу принципом національної та державної єдности, персоніфікованої в особі невибираного й дідичного гетьмана всієї України та великого князя всея Малия Руси“.
Розуміла Рада Присяжних, що „про вибір нового гетьмана на еміґрації не могло бути мови“.
Між тим, колишній гетьман Павло Скоропадський заявив Раді Присяжних „про своє бажання відновити свої гетьманські права“. Тоді Рада Присяжних, із ініціятиви свого голови, поставила п. П. Скоропадському таку вимогу: „Нехай Павло Скоропадський підпише таке саме, як і всі члени присяжних, заприсяження, нехай вступить, як член, до Ради Присяжних і нехай працює для перемоги гетьмансько-монархістичної ідеї, не як лідер, а як символ, що персоніфікує, і як репрезентант, а тоді Рада Присяжних визнає його права до гетьманства й зложить йому по перемозі присягу в Києві“.
П. Павло Скоропадський на це погодився й 6 листопада 1921 р. підписав заприсяження, зазначаючи наприкінці його, що заприсяження це буде мати право „замінити тільки присягою всенародньою, зложеною в українській столиці гетьманові всієї України й великому князеві всея Малия Руси, проголошеному по збудуванню суверенної
