Що ж би трапилося тоді?
Очевидно, „всі збройні сили Росії“, з генералом Деникіним на чолі, розгорнулися б на пляцдармі, на „частині Росії, яку окупували німці“, очевидно, до цих сил увійшов би й „Особливий корпус“, і українські кадрові корпуси. Охоче припускаємо, що на чолі їх було б поставлено п. Скороладського, не знаємо тільки, чи як гетьмана, і не знаємо, чи носили б українські корпуси назву „Українських“, чи не були б це поновлені „болѣе, чѣм 60 полков старой русской арміи с органами военнаго управленія, со всѣми спеціальными и вспомогательными силами“?
І припустімо далі, що ці „збройні сили Росії“ (білої) перемогли б збройні сили Росії (червоної), і замість червоного прапора на мурах Кремля замаяв би трикольоровий прапор.
Яка ж була б доля жовто-блакитного прапора?
Тут уже не треба припускати, тут досить ізгадати лише другу половину 1919 року й окупацію Деникіна на українських теренах.
Ріжница була б тільки в тім, що 1919 року Деникін ще був далеко від досягнення своєї мети, а в припущенні нашому він би досягнув її, поновивши всю колишню Росію, а знаємо, що апетит надходить під час, коли їмо.
І коли в 1919 році слово „Україна“ було викреслено з обігу, коли гетьманським діячам доводилося реабілітувати себе перед Деникіним, коли в Ростові лише на перших кроках щось белькотіли про право „малороссійскаго язька“, коли з призирством відкидалося всякі пропозиції співділання з українськими військовими силами, коли Україну, яка іноді зустрічала Деникіна наївно радісно, не визволяли від большевиків, а наново завойовували, то, безумовно, й у припущенні нашому зникли б із обігу вирази „Україна“, „український“, як вороже сепарастичні, а може і як большевицькі, і добре, коли б генералові Скоропадському, по реабілітації, дано було б посаду генерал-губернатора Малороссійскаго, мабуть дано було б йому лише генерал-губернатора „Кіевскаго, Подольскаго и Волынскаго“, а 1917–1919 рр. було б цілком викреслено з історії великої, єдиної, неподільної Росії, що урочисто б повернулася на своє місце до родини великих держав в Европі.
Ну, а як би трапилося щось інше, навіть імовірніше, коли б під час цих воєнних подій українське селянство, не задоволяючися з накинутих йому великих поміщиків, мирових посередників (цього другого видання земських начальників), повітових старост, охоронних сотень і т. д., і т. д., повстало б стихійно (замість тих попередніх хронічних місцевих повстань), повстало б, ідучи по лінії найменшого опору, за демагогічно провокаційними гаслами московських большевиків, приєднуючися до большевиків; коли б червоні росіяни, маючи такого спільника, подолали б білих, і тим би довелося тікати; коли б большевики не мали б опору на Україні, поширюючи свою владу, може, й значно поза етнографічні межі українські, — чи ж запроваджувала б тоді червона Москва з власної ініціятиви українізацію, чи утворювала б, як не як, а на міжнародньому форумі соціялістичну
