Негайні, цілком тоді своєчасні, потрібні земельні реформи, добра місцева адміністраційна влада, що відповідала б духові українського селянства; пригорнули б йому прихильність цієї наймогутнішої верстви українського народу; негайне утворення національного, хоч може й не дуже великого, але міцного війська, зразу б зміцнило Українську Державу й поставило б її, цілком консолідовану, навіть по поваленню німців, в іншому світлі перед Державами Антанти.
І всі ці реформи, ці міроприємства, цілком дотримуючись на Україні українського ж національного напрямку, він мав би змогу запроваджувати цілком спокійно під охороною наймогутнішого німецького війська, на зразок якого та за допомогою інструкторів якого, він би й утворював українське військо.
А на компромісах держави збудувати ніколи не можна. І перед гетьманом Павлом Скоропадським були два шляхи: один із українським народом — до будування Самостійної України, другий із російською аристократією, з російськими або цілком зросійщеними великими землевласниками, капіталістами, промисловцями — до відбудування єдиної неподільної Росії.
Були два цілком протилежні й національно, й соціяльно шляхи — або-або…
Але йти вперед можна було лише одним шляхом. А гетьман увесь час топтався на роздоріжжі, прогаяв усі можливості, а коли вдарила дванадцята година, він опинився на цьому роздоріжжі цілком насамоті.
І тим трагічніша його постать, бо ця його нерішучість катастрофічно відбилась не лише на його власній долі, а й на наступній долі всієї України, до чого поставитися байдуже він, безумовно, не міг.
Великі можливості було дано Павлові Скоропадському за часів його гетьманування, та не зумів він, чи то справді не мав Сили з них скористатися.
Наприкінці дозволимо собі кілька припущень.
Перше наше припущення: шановний автор, видаючи свого (немає й мови, дуже цікавого й коштовного) твора, мав, між іншим, на увазі підкреслити й довести людності, що „українські діячі національного напрямку“ зробили велику історичну помилку, проголосивши повстання проти гетьмана, тим самим поваливши не тільки політично, економічно й культурно-освітньо творчу гетьманську державу, але взагалі українську державу, і що, коли б не було проголошено повстання проти гетьмана, українська держава квітнула б і розвивалася й тепер.
Отже дозволимо собі друге припущення.
Припустімо, що повстання проти гетьмана не було б проголошено, що „українські діячі національного напрямку“ погодилися б із тим, що „Україні першій належить виступити в Справі утворення всеросійської федерації, якої кінечною метою буде відновлення великої Росії“.
