Гетьманові довелося дуже скоро розчаруватися в надіях, що акт про федерацію з Росією здобуде йому активну піддержку з боку російських кругів на Україні, особливо серед колишніх російських офіцерів“ (стор. 419).
А між тим повстання було надзвичайно популярне, ширилося.
„З наступом Петлюри, з Києва й із України почали панічно тікати росіяни, ті самі росіяни, що ще так недавно доводили, нібито немає жадного самостійницького руху, що все на Україні є на боці росіян. Тепер ці всі проповідники втікали, панічно боячись не тільки Директорії, але й кожного українського козака“ (Черячукін, стор. 214).
Повстання ширилося надзвичайно скоро, майже зовсім не зустрічаючи собі опору. Українські військові частини переходили до національного війська. 20 листопада національне військо вже було під Києвом, і Київ тоді було би вже взято, якби не „Велика салдатська рада“ німецького війська; вона була склала з національним військом договір про невтралітет, але гетьманський уряд виплатив цій раді мільйон карбованців (авторові цих рядків самому довелося взяти документи з приводу цього у Військовому Міністерстві 15 грудня 1918 року), і німці — ніби й невтральні — не допускали національного війська до Києва.
Ось через що боротьба за Київ „затяглася“, бо по суті жадного опору майже не було, російські офіцери, що ще залишалися на Україні, не бажали битися, надіючись, що ось-ось прийде військо Антанти, про що майже щодня оповідав знаменитий консул Ено, і знищить усіх цих „бандитів“.
За цих днів облоги Києва там було надзвичайно урочисто поховано кількох офіцерів, нібито замордованих від „петлюровцев“.
Але, як виявилося потім, трупи вбитих під час бою кількох офіцерів, уже по смерті їхній, було препаровано в такий спосіб, що вони мали вигляд дійсно замордованих. І це не допомагало, ніхто не хотів іти на фронт, усі воліли втікати з Києва.
І найвойовничішим із усіх оборонців Києва, здається, був міністр внутрішніх справ Кістяківський, що по кілька разів денно обїздив фронт.
„При такому стані речей оборона Києва ставала все більш безвиглядною“ (стор. 423).
Дійсно, що ж залишалося в Києві з Української Держави? Один гетьман, та й той зрікся її самостійности!
І треба поставити йому на великий плюс, що він, людина військова, великої особистої хоробрости, зі славетним бойовим минулим, не взяв сам участи в воєнних подіях проти українського народу.
Гетьманський уряд спробував викликати для безпосередніх переговорів полковника Коновальця, що стояв на чолі осадного корпусу; при чому, коли той автомобілем під білим прапором їхав через Святошин, офіцерська дружина генерала Кірпічова захопила його ніби в полон і хтіла покінчити з ним, як із „бандитом“; ледве пощастило це припинити. Ці переговори Коновальця з Дорошенком, зрозуміло, не дали жадних наслідків.
