Але тоді, коли доводилося розпочинати його, це була досить ризикована гра. Правда, надій на українське селянство було багато, гадалося, що й українські військові частини не заведуть, але ж проти були численна російська офіцерська залога, російські формування і, кінець-кінцем, грізні німецькі баґнети.
Повстання було оголошено. Київ, російське та жидівське його населення навіть великої уваги спочатку не звернули на це повстання. Воно дало лише теми для насмішок над цією „авантурою бандитів“ у російській пресі, у виступах ріжних російських куплетистів.
Вже на другий день у Києві курсували чутки про те, що повстанців цілком розбито й Петлюру та Винниченка везуть до Києва у великій залізній клітці.
Між тим Київ був неначе завойований. По його вулицях замаячила сила військових у давній російській формі з найріжноманітнішими ознаками на рукавах: тут були й трикольорові національні, й двокольорові монархічні, й навіть цілі іконостаси з хрестами, черепами тощо. Графа Келлера було призначено на головного командувача всіх збройних сил із підпорядкуванням йому всієї цивільної влади.
Ці всі військові поводилися, як у дійсно завойованому місті: реквізували собі силу помешкань (головне українських установ і інституцій), поводилися там у суто вандальський спосіб, нищачи українські прапори, портрети та погруддя Шевченка, вивозячи коштовні речі на праві „воєнної здобичі“.
Виявилося проте незабаром, що граф Келлер дуже мало дбає за захист гетьмана Скоропадського, гадаючи самому стати на його місце. Його було усунуто й призначено князя Долгорукова, що в своїх наказах присягався вмерти серед свого війська.
Захищаючи Київ, оголошувалися мобілізації за мобілізаціями. Розліплювано всюди оголошення: „Героем можешь не быть, но добровольцем быть обязан“; але мобілізації ці, не зважаючи на силу російських офіцерів у Києві, на пишні обіцянки російських партій дати військо в 100–200 тисяч, — не давали великих наслідків.
Гетьман трагічно наївно гадав, що своєю грамотою він здобуде підтримку російських кругів, російських офіцерів.
Але ніхто не відгукнувся на його заклик „стати грудьми на захист України й Росії“.
Не допомогли ні його наказ армії Української Держави з дня 15 листопада, де він закликав „до схоронення й зміцнення державного ладу“, ні його грамота до громадян-хліборобів із дня 19 листопада, де він закликав „утворити свою хліборобську озброєну силу в противовагу розбишакам“. Все це було вже запізно.
Українці не мали жадного бажання захищати Росію, яка знову прагнула проковтнути Україну, й цілим натовпом перебігали до постанців. А росіянам абсолютно не була потрібна Україна, як Україна з і гетьманом.
„Мавр зробив своє діло, мавр може відійти,“ — так поставилися тоді всі ці росіяни до гетьмана.
