І тому, коли його близький родич Ігор Кістяківський звернувся до нього з пропозицією обняти теку міністра народньої освіти в новоутвореному кабінеті Гербеля, старий, не зважаючи на всі зауваження, умовлення та заперечення з боку рідні та друзів, погодився на це, на свою загибель, бо большевики замордували його влітку 1919 року, саме — як колишнього гетьманського міністра.
„Та проте зовсім не відповідає правді версія, яку поширюють вороги гетьманства, ніби Національний Союз проголосив повстання у відповідь на акт про федерацію, рятуючи, мовляв, самостійність України тощо, та ніби цей акт був підготовлений усією попередньою діяльністю гетьманського уряду“, — зазначає шановний автор на сторінці 416.
Таке твердження шановного автора вже зовсім не „точне“. У своїм відомім оголошенні з дня 15 листопада 1918 року Директорія прямо зазначила, що „останній зрадницький акт гетьмана Скоропадського про скасування самостійности Української Держави“ примусив „залишити мирні заходи“ й покликати українське громадянство до зброї.
Шановний автор посилається на те, що нібито небіжчик Р. Лащенко, один із учасників засідання 14 листопада 1918 року, на якому було обрано Директорію, в своїх спогадах каже, що змовники ще нічого не знали за гетьманську грамоту в справі федерації.
Але тут є якесь явне непорозуміння, і може Лащенко каже за формально видану грамоту, бо повторюємо, ще напередодні 14 листопада весь Київ знав про поворот гетьмана до федерації, й небіжчик Лащенко тоді вже казав авторові цих рядків, одному з членів правничої комісії Національного Союзу, що цей поворот матиме за наслідок негайне відверте оголошення повстання проти гетьмана й що незабаром буде офіційно обрано Директорію, склад якої вже намічався.
Шановний автор увесь час уживає заходів довести, що гетьман і його уряд увесь час будували Самостійну Державу, а за федерацію не було й мови (стор. 416).
Коли справді в гетьмана — а думки гетьманів завжди були невідомі народові — весь час була мрія лише про самостійну Україну, то тим трагічніша його доля. Але щодо його уряду, то мимоволі ж згадується надруковане в „Berliner Tageblatt“ від 19 серпня 1918 року відоме інтервю голови Ради Міністрів Лизогуба, де він заявив, що керівничі кола на Україні в справі відносин до Росії стоять на ґрунті Переяславської умови і що на цій базі можуть бути укладені майбутні федеративні зносини з Росією.
Лизогубові довелося спростовувати це, — нібито його добре не зрозуміли, — але факт залишався фактом навіть щодо „мови“, а щодо постійних думок за це, то й казати нічого.
І ось повстання було оголошено.
Це тепер, коли доводиться згадувати за нього, згадується й за його надзвичайну популярність, і тому робиться мимоволі вражіння, що це річ була занадто легка.
