рога її майбутність, тісно звязана з будучиною й щастям всієї Росії, зєднатися біля мене й стати грудьми на захист України й Росії. Я вірю, що в цій святій патріотичній справі всі громадяни й козаки України дадуть сердечну й могутню підтримку“ (стор. 418).
І цю грамоту, мабуть тим же самим пером, що й грамоту з дня 22 жовтня, підписав п. Павло Скоропадський, навіть не зазначаючи вже свого титулу.
Старий кабінет було розпущено, а новий, якому доручалося найближче виконання цього „великого історичного завдання“, доручено було скласти колишньому царському міністрові земельних справ Гербелеві, який також узяв теку міністра земельних справ, підкреслюючи своїм недвозначним призначенням розпочаток нового курсу.
Дуже охоче пішли до цього кабінету колишні „самостійники“, як Афанасієв (закордонних справ), Кістяківський (внутрішніх справ), Воронович (ісповідань), Ржепецький (фінансів), Райнбот (юстиції), Любинський (народнього здоровя), Петров (державний контролер), Завадський (державний секретар). Крім того, теку військового міністра обняв генерал Щуцький, морського — адмірал Покровський, освіти — Науменко, шляхів — Ландеберґ, праці — Косінський, продовольчих справ — Глінка.
„Цей кабінет вважався нібито за тимчасовий, поки наладиться якийнебудь modus vivendi з державами Антанти, а потім кабінет Гербеля мав уступити, щоби дати місце кабінетові з виразним національним українським обличчям його членів“ (стор. 415), — так каже шановний автор. Але, на жаль, обмежується цілком голослівним цим твердженням, не подаючи, що це його власна думка (а шановний автор, як відомо, перебував тоді в Берліні), і не подаючи в противному разі (як це годилося б історикові) підстав для такого твердження. „Вести переговори з українськими діячами національного напрямку було відразу ж доручено П. Дорошенкові“ (стар. 415).
Не з багатьома, очевидно, довелося порозмовляти небіжчикові.
Хотілося б тут трохи освітити момент вступу до цього виразного російського кабінету єдиного справжнього українця — Науменка. Треба зазначити, що з небіжчика одною з рис його характеру було занадто велике самолюбство.
А за часів по лютневій революції він ніяк не міг опосісти посаду, яка б задовольнила це самолюбство.
За тимчасового уряду на куратора київської шкільної округи було призначено значно молодшого від нього, можна сказати до деякої міри його учня, Василенка, а йому довелося опосісти посаду його помішника. Правда, потім його було призначено на куратора, але тоді, коли Василенка було призначено на посаду товариша міністра.
За часів гетьманату той же Василенко був за міністра народньої освіти, а він, дійсно заслужений український діяч, член старої громади, довгорічний редактор „Київської Старини“ тощо, був лише членом Ради Міністрів.
