„Усі російські партії, починаючи від крайніх правих і кінчаючи лівими, до хоробливости лякаючись відокремлення України від Росії, з незрозумілою впертістю, хоча б ціною продажу України большевикам, із гаслом: „чим гірше, тим краще“, вели наступ на гетьмана, переконуючи його відмовитися від самостійности й оголосити про приєднання до Росії.
Ці російські партії без перерви переконували гетьмана, що все вже готове, що він залишиться на самоті зі своєю самостійністю, що вже й Кубань, і Дон заявили про своє обєднання з Росією, що вже й Крим, Грузія, Дон, Кубань, Добровольці й Астраханці вбачають Росію не інакше, як єдиною й неподільною, що німці тепер безсилі, що союзники остаточно його погублять, якщо він не виявить свого обличчя, не піде до Росії, що досить йому лише оголосити про це, то весь національний український рух зникне, а за 1–2 тижні 100–200 тисячне військо з людей, що мешкають на Україні й що тепер не бажають йому служити, посунеться разом із добровольцями й Донцями з України на Москву“ (Черячукін, стор. 207–208).
Не даремно 13 листопада 1918 року в газеті „Голос Кіева“ ч. 153 було надруковано два наказа генерала Деникіна, а саме: „Сего числа я вступил в командованіе всѣми военними силами Россіи. Всѣ офицери, находящіеся на територій бывшей Россіи объявляются мобилизованними“; і другий, що наказував усім старшинам колишньої російської армії свято й непорушно виконувати накази генерала Деникіна, як головного командувача російської армії.
Правда, Деникін у своїх спогадах не визнає себе за автора цих наказів, але аж двічі зазначає, що на підставі цих мітичних наказів всі начальники київських військових частин ніби зявилися до гетьмана з заявою про своє підпорядкування командуванню Добровольчої армії й що ніби це й була підстава для зміни гетьманової політики (стор. 190, 191, т. IV).
12-го листопада 1918 року ввечері по Києву залунали чутки (авторові цих рядків тоді ж перший про це казав із захопленням В. Фененко, віце-директор Департаменту Державної Варти), що до гетьмана прибули вищі представники Добровольчої армії й інших російських організацій і переконали його, що Росія мусить бути єдина, неподільна, і що жадної України не повинно бути.
13-го листопада про це було вже відомо всьому Києву, а 14-го листопада, тобто за 23 лише дні по виданню грамоти, де гетьман усієї України й військ козацьких зазначав, що він стоїть на ґрунті незалежности Української Держави, що зазначені з його боку реформи будуть незрушною підвалиною майбутнього розквіту Самостійної Української Держави, — було видано нову, де вже зазначалося, що „на принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. На цих принципах повинна бути збудована майбутня політика України, їй першій належить виступити в справі утворення всеросійської федерації, якої кінечною метою буде відновлення великої Росії. Глибоко переконаний, що інші шляхи були б загибіллю для самої України, я кличу всіх, кому до-
