сійське намісництво, генерал-губернаторство, трошки підфарбоване, трошки переодягнене?
І Національний Союз вирішив скликати Український Національний Конґрес. Як же поставився голова Національної Держави до скликання Національного Конґресу?
„Спочатку гетьман поставився прихильно до ідеї такого Конґресу, сподіваючись, що він приведе до консолідації національних течій серед українського громадянства й тим скріпить також і становище держави, тому він хотів дозволити цей Конґрес і збирався сам на ньому появитися і його привітати“ (стор. 413).
Дуже жаль, що занадто стисло й скупо „проливає світло правди“ шановний автор на одну з трагічних та сумних сторінок нової історії України — різкий, корінний, раптовий поворот гетьманської політики від самостійництва до збудування „єдиної неподільної“; може це пояснюється тим, що шановний автор тоді вже перебував у закордонній подорожі, але в цьому велика хиба книжки.
„Гетьман прийшов до переконання“, — каже він, — що треба тимчасово створити такий кабінет, до якого б Антанта поставилася з більшим довірям, ніж до кабінету Лизогуба, і який би потрафив перебути перші важкі часи безпосередніх стосунків із Антантою. І це тим більше, що дістаючи відомості про підготовку повстання з боку Національного Союзу. Гетьман тратив довіря до членів кабінету, що ввійшли туди, як кандидати Національного Союзу, вважаючи їх за несвідоме, може, знаряддя в руках людей, які завзялися повалити гетьманський уряд“ (стор. 413). І далі: „Було ясно (чому ясно?), що Конґрес хочуть використати для державного перевороту. Справа дозволу Конґресу мала вирішитися на Раді Міністрів. Майже половина міністрів — усі пять кандидатів Національного Союзу в тому числі — висловилися за допущення Конґресу, але він не пройшов більшістю одного голосу (сім проти восьми). Гетьманові стало ясно, що він не може цілком опертися на кабінет міністрів у його тодішньому складі, й він вирішив його розпустити“ (стор. 414).
Оце й усе.
„Гетьман зважився на дуже тяжкий крок, який йому в тих трагічних обставинах здавався одиноким рятунком: на проголошення ідеї федеративного звязку з майбутньою небольшевицькою Росією“, — зазначає знову, неприпустимо для історичної праці, надзвичайно стисло шановний автор на сторінці 414.
Правда, шановний автор бажає змягчити цей крок голословним виразом — „на деякий час“, — але це справі мало допомагає. Гетьман України порвав із українським народом, спираючись на росіян.
Цим гетьман хотів нібито урятувати становище України.
А цікаво було б також висвітлити, чи діяв тоді гетьман цілком вільно, цілком самочинно. Бо, цілком зрозуміло, скликання Національного Конґресу 17 листопада більш усього могло загрожувати всім цим союзам возрожденія Росії, представникам Астраханської, Добровольчої та інших армій, чи не був він навіть спровокований?
