На цьому побаченні вирішено було також і долю монархічної „Южної армії“ — її офіційно приділено було до Донського війська, й отаман Краснов випросив у гетьмана на цю армію аж 76 мільйонів карбованців та потрібне озброєння (стор. 181 спогадів герцоґа Ляйхтенберґа і стор. 239 генерала Залєського).
Ще 17 жовтня попередня Рада Міністрів ухвалила закон про організацію на місцях добровольчих дружин „для підтримання законности й порядку“.
До цих дружин стали записуватися колишні військові, мало певні з українського національного погляду — зазначає сам шановний автор (стор. 412), — які яскраво тяготіли до добровольчої армії, додає генерал Деникін (його спогади т. IV, стор. 187).
А в статуті цих дружин зазначалося, що факт належности до дружин не є для російського офіцерства фактом вступу на українську військову службу.
Ось за яких обставин керівники українського Національного Союзу обмірковували плян про повстання, вирішивши ж проте не робити його, поки в кабінеті сидять свої люди й поки виявляться хоч якінебудь наслідки праці цього кабінету й узагалі можливість його існування (стор. 399).
Ось за яких обставин траплялися такі випадки, коли до Білої-Церкви, до січових стрільців приїхав військовий міністр і коли він на спільнім обіді із старшиною проголосив тост за гетьмана — вся старшина мовчки, офіційно встала, а коли полковник Коновалець підніс келих за Україну, то вся заля аж загреміла від безпереривного крику „Слава“.
І забув шановний автор згадати, як на початку листопада на зїзді вищого військового командування в Києві начальник Українського Генерального Штабу полковник Олександер Сливінський сказав промову, зрозуміло, мовою російською, що, мовляв, час уже скинути машкару, час висловитися всім за негайне відбудування єдиної неподільної Росії, нашей „Родины“.
Цю промову було надруковано в газетах; вибухнув, зрозуміло, скандал, і Сливінський мусив залишити посаду, видавши перед тим наказа по Головному Управлінню Генерального Штабу ч. 198а, — де зазначалося, що „единый лозунг вдохновлял нас — зто скорѣйшее созданіе мощной арміи, столь необходимой для спасенія нашей Родины“ (здавалося б, що Україна була незалежною Державою й рятувати й за тих часів було не від чого) і далі: „нам удалось спасти, устроить и подготовить кадры болѣе, чѣм 60 полков старой русской арміи с органами военнаго управленія со всіми спеціальными и вспомогательными частями“… „Я ухожу со своего поста с сознаніем исполненнаго перед Великой нашей Родиной долга“.
Справи в такий спосіб, не зважаючи на присутність представників Національного Союзу в кабінеті міністрів, дійшли до того, що треба було цілком чітко та яскраво визначити, що собою має являти Україна, чи є це Самостійна Українська Держава, чи є це Малоро-
